Професор Богдан Гудь: «Про Волинь і дороги, що привели до неї, говорімо, опираючись виключно на документи»

Polski

Інтерв’ю з проф. Богданом Гудем, істориком, професором Львівського національного університету ім. Івана Франка, автором книги Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i w pierwszej połowie XX wieku („Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ століття”). Розмовляв Томаш Ляховський.

Prof. Bohdan Hud / fot. Wasyl Rohan

Томаш Ляховський: Пане професоре, ми зустрілися сьогодні, щоб поговорити про вашу книгу: ” Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ – першій половині ХХ століття”, яка, як видається, є дороговказом до „Волині-43”. Однак, перш ніж звернутися до конкретних проблем польсько-українських відносин протягом останніх двох століть, я хотів би запитати про стан досліджень з цих питань як в Польщі, так і в Україні. Чи змінив щось рік 1989 для Польщі і 1991-ий для України в цьому питанні і чи викликав якісний розвиток досліджень польських і українських істориків стосовно наших відносин у порівнянні з часом Польської Народної Республіки або Радянської України?

Професор Богдан Гудь: Становище Радянської України та Польської Народної Республіки (ПНР) було принципово іншим. Вважається, що обидві були соціалістичними країнами, але слід зазначити, що польський соціалізм суттєво відрізнявся від того, що існував у Радянській Україні (або, в ширшому сенсі, в усьому СРСР). Скажімо, в ПНР до 1989 року можна було писати про Волинь, Юзефа Пілсудського і навіть про Симона Петлюру, натомість в Радянській Україні такого не було. Проводити дослідження з цих питань було просто неможливо. Крім того, Польща мала потужну політичну еміграцію, включаючи наукову, яка займалася згаданими темами. З цієї причини „Волинь” такою чи іншою мірою існувала в польській суспільній свідомості. В українській, натомість, ні! Тому нині польська історіографія значно випереджає українську, коли йдеться про стан досліджень проблем польсько-українських відносин, включаючи їх найбільш трагічні виміри. В Україні ґрунтовно почали займатися цими питаннями навіть не в 1990-х роках, коли українська держава вже була незалежною, а лише на переломі ХХ – ХХІ століття.

Можна сказати, що саме Ви належите до піонерів досліджень проблем польсько-українських відносин.

Дійсно, я був одним з перших вчених, які почали займатися польсько-українською тематикою в середині 90-х рр. Я з колегами (В. Голубко, Є. Любах, Ф. Горек) починав з «Важкого братерства», іншими словами союзу Пілсудського й Петлюри – так називався документальний фільм на цю тему. Пізніше, його режисер Єжи Любах запропонував мені написати ґрунтовний «вступ» до теми, щоб стало зрозуміло, чому українські селяни не підтримали українсько-польського Київського походу в 1920 році. Я почав писати цей вступ і з часом він значно розширився, про що, зрештою, свідчить обсяг книги, про яку мова.

Справді ця книга, як ви вже згадували у своєму першому питанні, є своєрідною „дорогою до Волині”, оскільки вона охоплює значний період часу – понад 150 р., в якому мали місце численні польсько-українські конфлікти та ворожість. Варто також пам’ятати, що цю напругу використовувала й підігрівала третя сторона (Російська імперія, Радянський Союз), що ми бачимо й тепер на прикладі сучасних польсько-українських відносин (з Російською Федерацією в тлі).

Чи можна сказати, що сьогодні ми знаємо про Волинь, що є трагічним символом наших відносин у ХХ столітті, майже все? Чи можемо об’єктивно говорити про ці події?

Я глибоко сумніваюся в цьому. До недавнього часу вважалося, що для польської сторони „все зрозуміло”, але, спираючись у своїх дослідженнях майже виключно на документи, спогади й польські напрацювання, я знайшов такі деталі, які досі не були знані. А добре відомо, що диявол ховається власне в деталях. Тому нещодавно з сатисфакцією я прочитав відповідь на відкритий лист д-ра Григорія Купріяновіча кабінету прем’єр-міністра Матеуша Моравецького, керівником якого є історик за освітою Міхал Дворчик. В ній виразно вказується, що польсько-українські відносини з періоду Другої світової війни й далі вимагають поглиблених досліджень і глибоких роздумів. Сподіваюся, що моя книга також матиме вплив на початок цього процесу.

В Вашій книзі основною є теза про те, що протягом більшої частини періоду, проаналізованого в публікації, напруга між українцями й поляками мала характер радше етно-суспільний, ніж національно-політичний. Коли почав переважати цей другий вимір і що привело до нього?

Пам’ятаймо, що в XIX столітті української нації (у класичному розумінні цього поняття) ще не існувало. Польська нація, натомість, була представлена переважно шляхетським станом. Тому відповісти на Ваше питання дуже непросто і триватиме це надто довго. Зазначу лише, що коли йдеться безпосередньо про події на Волині 1943 р., то особисто я поділяю позицію польського історичного письменника Славомира Копера, який писав, що в той час спостерігався не конфлікт між двома націями, а сотні малих етнічних воєн між сусідами, можна сказати – селянських воєн. Варто також нагадати слова Анатоля Камінського, який підкреслював, що Організація українських націоналістів (ОУН) і Українська повстанська армія (УПА) були селянськими рухами – як фізично, так і ментально. Саме тому в центрі їхньої уваги був інтерес селян. Прикладом, що підтверджує цю тезу, може служити ситуація 1943 року, коли командувач групи УПА-Північ Дмитро Клячківський – „Клим Савур” (подібно до В. Леніна в 1917 році) підписав земельний декрет, згідно з яким уся земля польських землевласників і колоністів-осадників перейшла в руки православного волинського населення. Цим, на думку польського дослідника З. М. Ковалевського, УПА не тільки зміцнила свої позиції в селянському середовищі, але й заохотила селянство до участі в «деполонізаційній акції».

Очевидним є, отож, факт, що протягом дослідженого мною історичного періоду головною рушійною силою польсько-українських конфліктів було селянство. Найбільш виразно це проявлялося в періоди піків польсько-української напруги – листопадового повстання, січневого повстання, революції 1905 року, української революції 1917-1921 років, міжвоєнного періоду і в роки Другої світової війни.

Звертаючись до питання про перші два піки, згадані Вами, тобто роки польських національних повстань XIX століття, я хотів би запитати, чому польській шляхті чи магнатам не вдалося переконати селян приєднатися до повстань? Що більше, селяни в основному були на боці царату, а не рідко й жорстоко поборювали повстанський рух.

Повстання 1830 і 1863 рр. на Правобережній Україні опиралися на провідну соціальну групу, тобто на шляхту. Шляхетський стан був, однак, вельми неоднорідним. Очолювали його великі землевласники – магнати, які володіли величезними сільськогосподарськими угіддями, були також середні землевласники, але загалом на Правобережній Україні, яка після поділів Речі Посполитої опинилася в складі Російської імперії, домінував т.зв. „благородний пролетаріат” близько 400 тис. осіб. Саме ця найбідніша частина польського дворянства брала найактивнішу участь у повстаннях. Магнати, натомість, переважно залишалися пасивними або ж відданими царату.

Що стосується стосунків між «руськими» селянами і польськими землевласниками, то слід сказати, що переважна більшість земель у трьох губерніях на теренах приєднаних до імперії – Волинь, Київщина й Поділля, належали шляхті, яка мала різну національну ідентичність, однак переважно – польську. Селяни ж практично всі були русинами без чітко визначеної національної ідентичності; більшість з них належала до православної чи греко-католицької церков. Відносини між елітами й низами зазвичай були оперті на жахливому насильстві з боку панів/ляхів. Тому, коли почалося листопадове повстання (а згодом січневе) селяни побоювалися, що відродження Речі Посполитої зміцнить позиції шляхти й погіршить їхнє власне становище. Зміцнене російською пропагандою, це побоювання визначило, на чиєму боці будуть селяни. Отож, січневе повстання на Правобережній Україні було придушене, без перебільшення, власне селянами – на одного повстанця припадало близько п’ятдесяти озброєних косами, вилами і киями селян, згуртованих царатом у т.зв. сільських караулах. Тому 1863 рік на Правобережній Україні можна порівняти з «галицькою раба цією/різнею» 1846 року. В обох випадках селяни вкрай жорстоко мордували «своїх» панів. Боротьба за „нашу і вашу свободу” – це просто гарний міф. Насправді, в 1863 році царський уряд посилав війська не для придушення повстання, а для порятунку повстанців (або в більш широкому сенсі „громадян”/поляків/шляхтичів) від помсти руських селян. Надалі царський уряд дуже ефективно використав давню польсько-українську ворожість і після 1863 року значно посилив свої позиції на Правобережжі. До цього часу, як би парадоксально це не звучало, вся повнота влади належала тут польським магнатам. Повстання також змусило росіян зрозуміти, що найбільшою загрозою для існуючої системи є не польські землевласники, а «селянська людність», яка прагнула заволодіти поміщицькими маєтками.

Ще одним проявом польсько-української напруги, описаної Вами, була революція 1905 року – чи вплинули якимось чином ці події на відносини між селянами і землевласниками на Правобережній Україні?

Думаю, що на ситуацію більший вплив мала так звана аграрна реформа, тобто звільнення селян із кріпацтва в 1861 році, а також невдача вже згаданого січневого повстання. Революція 1905-1907 років показала, що селянська стихія є грізною, нищівною силою, а землевласники-поляки вчергове переконалися, що вони живуть ув оточенні ворогів. Тому багато з них у той час виїхали до Кракова або інших міст сьогоднішньої Польщі чи принаймні до губернських і повітових центрів під захист війська й поліції. Чому найперше агресію і невдоволення селян відчували поляки, а не поміщики, скажімо,  російського чи «європейського» походження? Причина була простою: землевласники-поляки, на відміну від інших «чужих», жили не в містах, а в своїх родових резиденціях, яких на Правобережній Україні було не менше декількох тисяч.

Так чи інакше революція була придушена і в період від 1907 р. й до початку Першої світової війни поляки знову стали господарями правобережних теренів, маючи у власності понад 50 % усіх приватних земель та займаючи домінуючі економічні й соціальні позиції.

Нарешті, закінчується Перша світова війна, з 1917 року триває Українська революція, яка привела до створення Української Народної Республіки, польська держава відродилася наприкінці 1918 року, а селяни-русини все ще думали категоріями соціально-етнічними, жорстоко руйнуючи прекрасні садиби польських землевласників і їхні господарства, про які ми говорили.

Я б не назвав це жорстокістю – скоріше варварством. Жертв тоді було не так багато, як це сталося під час Другої світової війни. Селянське варварство підсилювалося з двох сторін – з одного боку російськими шовіністами-чорносотенцями, а з іншого – більшовиками. Скажімо, на Волині на початку ХХ століття практично все селянське населення належало до «чорної сотні»  ̶ монархічної, шовіністичної організації, що здійснювала єврейські погроми, розпалювала ненависть між місцевим населенням і поляками. Показово, що „чорносотенців” на Волині (і не тільки) очолювала Російська Православна Церква.

Чому селяни з Волині так охоче записувалися до «чорної сотні»?

Насамперед тому, що «чорна сотня» ставила собі за мету вилучення землі в «іновірців», тобто євреїв і поляків, і передачу її «русскім» (sic!) селянам. Коли після 1919 року вирішувалася доля Волині, яка мала стати складовою частиною Другої Речі Посполитої, місцеві польські державні чинники інформували уряд у Варшаві, що православний селянин «сумує за царем». Варто також згадати дещо ранішу ситуацію з 1915 року, коли Дмитро Вітовський (пізніший організатор Листопадового зриву ув Львові 1918 року) прибув на Волинь, щоб вербувати місцевих селян до лав Січових Стрільців. У відповідь на свою агітацію він почув, що краще би повернулася Росія, бо тоді „може, землі було би більше і водка би потаніла” (sic!). Таким був рівень національної свідомості жителів Волині в роки й після закінчення Першої світової війни. Отож, під впливом шовіністично-комуністичної агітації селяни пішли «по своє» і їхнє варварство не знало меж. До лютого 1918 року на Правобережній Україні було знищено дощенту 85% польських маєтків – житлових будинків, фільварків, гуралень і цукровень.

А як цей, описаний Вами, менталітет волинського селянина відрізнявся від ментальності селянства зі Східної Галичини, тобто Австро-Угорської монархії, що також руйнувалася в той час?

Різниця було принциповою. У Східній Галичині, коли була створена Західно-Українська Народна Республіка, в сільській місцевості не було таких жахливих розрух, як це було у колишніх підросійських регіонах. Галицький селянин призвичаївся до певного правопорядку, який прищеплювала йому Австрійська держава, а з середини ХІХ ст. і численні українські партії/організації. Симптоматично, що в 1943 році польська конспірація в одному зі своїх документів нарікала, що «волинський селянин, не охоплений українською політичною роботою, завжди був схильний до анархії». У Східній Галичині, натомість, селяни були охоплені такою роботою, тому ситуація була кардинально іншою.

Перейдімо до часів ІІ Речі Посполитої та політики Варшави щодо українців  ̶ громадян відроджуваної польської держави. Якими були причини систематичного трактування жителів східних і південно-східних воєводств Другої Речі Посполитої як громадян другої категорії, символами чого стали такі дії польських властей як пацифікація Східної Галичини у 1930 році або ж кампанія руйнування православних церков 1938 р. на Холмщині й Підляшші?

У 1920 р. у Рівному Начальник Польської держави Юзеф Пілсудський проголосив шляхетий тост: „Я піднімаю цей бокал, щоб наша кресова політика була порядною політикою „. Наміри та бажання були добрими (щоправда кажуть, що добрими намірами вибрукована дорога до пекла), але слід пам’ятати, що національна демократія/ендеція також мала значні заслуги у відновленні польської держави, а тому здобула в ній значний вплив, зокрема на з.зв. «кресах всходніх». Теза лідера ендеків Романа Дмовського про необхідність „гартування русинів” була застосована тут на практиці. Водночас політика ІІ РП на Волині та в Східній Галичині значною мірою відрізнялося. На Волині після 1921 року російські впливи значною мірою збереглися. З тією різницею, що тепер їхніми носіями були не «чорносотенці», а комуністи. Отож, гасло „усунення поляків” з Волині, поширюване на її теренах у 20-х роках, було пов’язане насамперед з комуністами. Сокальський кордон зі Східною Галичиною значною мірою унеможливлював серйозні впливи українського націоналістичного руху на настрої волинян. Важливо наголосити, що коли в 1923 році Вінценти Вітос поїхав на Волинь, то повернувся шокованим, сказавши, що „є погано, а буде ще гірше, все дихає ненавистю до Польщі”. І ця ненависть цілеспрямовано й систематично посилювалася агентами ​​Радянського Союзу. Мало хто знає, що селянські повстання, які інспірувалися радянськими спецслужбами, час від часу вибухали на Волині аж до 1932 року.

На Волині селяни, насамперед, прагнули землі. А політика Другої Речі Посполитої, спрямована на посилення польської влади, принесла сюди процеси колонізації й військового осадництва, що спричинили чергову хвилю неприязні/ненависті до „чужих”. Кількість поляків у Волинському воєводстві протягом міжвоєнного періоду зросла зі 190 до 350-360 тисяч осіб. Але для остаточної інтеграції Волині з рештою Польщі цього було недостатньо. Тому було прийнято рішення знищити або полонізувати Православну Церкву, а православних зробити католиками. Це був фатальний крок, позаяк процеси нищення церков і «ревіндикації» душ викликали могутню хвилю релігійного фанатизму серед місцевого населення. Частина польської інтелігенції вже тоді (1938 р.) передбачала найгірше: «Русини нас всіх тут виріжуть, без жалю виріжуть, вони нам ніколи того не подарують», – казали вони. Що гірше, відчуття ненависті до всього українського, що постало на Волині після 1937 року, також посилювало почуття ненависті з боку української людності до всього, що було польським. І варто про це пам’ятати, згадуючи про жорстокість волинських подій 1943 року.

У цьому контексті слід згадати волинського воєводу Генрика Юзевського, колишнього заступника міністра в уряді Української Народної Республіки. Він пішов у відставку в 1938 році зі своєї посади в знак протесту проти знищення церков. Яким був цей „волинський експеримент”, тобто завдання, яке виконував Генрик Юзевський, і чому він зазнав невдачі?

Мало хто говорить, що „проукраїнська” політика Юзевського почалася з ліквідації українських інституцій й організацій, створених раніше. У 1930-х роках можна було діяти лише в організаціях, які були створені вже за Юзевського. Його політика опиралася, в першу чергу, на українських іммігрантів, які прибули на Волинь з Наддніпрянської України. Що більше, Волинь повинна була стати центром українського політичного життя і  боротьби за незалежність „тамтої” України, але не „тієї” в межах Другої Речі Посполитої. У 30-х роках на території Волині були заарештовані близько 4 тисяч комуністів і лише 700-800 націоналістів, тож комуністичні впливи залишалися домінуючим. Крім того, в так званих сільських колах, створених з ініціативи Юзевського, налічувалося трохи більше 7000 членів, у тому числі 5700 українців і 1600 поляків. Це, підкреслимо, на 1,5 мільйона волинського населення! На мою думку, політика Юзевського не принесла позитивних результатів для жодної зі сторін. Аі після смерті Пілсудського в 1935 році ситуація тут стала подібною до східногалицької. Маю на увазі, що на Волині вирішальний голос отримала армія й національна демократія, налаштовані виразно антиукраїнськи.

Перед тим як почути Вашу оцінку подій 1943 року зверну увагу, що відмінності з’являються вже в їх найменуванні. В українському дискурсі часто використовується термін „волинська трагедія”, тоді як у Польщі найбільш делікатний термін – „волинська різанина” …

Перепрошую, що перебиваю, але термін „волинська трагедія” з’явився вперше в заголовку статті польської підпільної газети Polska Zwycięży („Польща переможе”) з 1943 року. Повністю він звучав так: „Роль німців і більшовиків у Волинській трагедії”. Так що цей термін не є українським «винаходом».

А чи вважаєте Ви, що яка-небудь з концепцій, використовуваних дослідниками цього явища як в Польщі („геноцид”, „етнічна чистка”), так і в Україні, яка пробує наголосити певну симетрію „польсько-української війни (або конфлікту)”, по суті відповідає дійсності?

На мою думку, ситуація на Волині була набагато складнішою, ніж це представлено в польській історичній науці. Так, провідний польський історик Гжегож Мотика в своїй книзі „Від волинської різанини до акції Вісла” практично не торкається ситуації міжвоєнного періоду в Волинському воєводстві. А насправді (це випливає і з моєї книжки, і з нашої з Вами розмови) там мала місце низка подій, які спричинилися до жахливого пролиття крові в 1943 році. Далі. Що таке Волинь у роки війни? Перш за все, згадаємо, що його територія перебувала під німецькою окупацією. У роботах польських істориків ми зазвичай бачимо лише образ всемогутньої УПА і беззахисного польського населення. Насправді ж ситуація була подібною до тієї, що спостерігалася на землях Югославії. Не було, щоправда, держави-сателіта, тобто Хорватії. Водночас, як і на Балканах, німецькі гарнізони на Волині були розміщені в основному в містах, містечках і вздовж залізниць. Натомість «в терені» діяли численні озброєні загони: українські націоналістичні, польські національні, польські прокомуністичні, грабіжницькі банди і – про що неохоче пишеться в Польщі – радянські парашутисти-диверсанти, тобто енкаведисти. Ці останні концентрувалися переважно між колишнім польсько-радянським кордоном і річкою Случ. Тут було найбільше радянських партизанів – партизанський край. І ось на цих теренах почалися масові вбивства поляків. Додам – найжорстокіші й найкривавіші. Про це свідчать документи польської конспірації (sic!)!

Готуючи цю книгу, я працював над документами польського підпілля в Архіві нових актів  у Варшаві та бібліотеці Варшавського університету, і мене здивувало, що в т.зв. «метричках» я не знайшов жодного прізвища знаного мені польського вченого, що займається «волинською трагедією»! Лише батька і дочки Семашків й українського історика проф. Ігора Ілюшина з 1993 р. А власне в цих архівосховищах можна знайти інформацію про виразні радянські впливи на події, про які мова. Вважається  (Г. Мотика, І. Ілюшин), що масові вбивства волинських поляків почалася після Сталінградської битви. Натомість, є низка документів, які свідчать, що все починалося з конфлікту між Кремлем і польським еміграційним урядом у Лондоні наприкінці лютого 1943 року. Польський уряд мав заявити, що діалог із совєтами буде можливий тільки тоді, коли вони визнають кордони Польщі станом на 1 вересня 1939 року. У відповідь на це рупор Сталіна – агенція ТАСС – ствердила, що Польща є імперіалістичною за характером, бо заперечує право українців і білорусів жити у свої національних державах. Тому «єдинокровних братів» належало боронити. З цього власне моменту розкручується маховик антипольського терору. Незаперечною є теж участь в ньому загонів УПА й місцевого населення. Тим не менше, стверджували польські підпільники, «деполонізація Волині» була на руку насамперед совєтам. Їм йшлося про те, що якщо на теренах Волині не буде польського населення, то уряд в Лондоні не матиме підстав говорити про кордони РП з 1 вересня 1939 року. „Є людина – є проблема, немає людини – немає проблеми”, ̶ один з улюблених висловів Йосифа Віссаріоновича. Є також докази – польські та німецькі документи – про таємні зустрічі представників УПА та НКВД, зокрема у Кременці на початку лютого 1943 р.,  і дуже сильну інфільтрацію ОУН і УПА агентами НКВД. Тому ці питання потрібно вивчити значно глибше.

Spotkanie autorskie prof. Bohdana Huda na WSMiP UŁ / fot. Michał Zaręba, RODM

Як Ви можете охарактеризувати діяльність, та й саму УПА на Волині в той час?

УПА на Волині налічувало близько 5-7 тисяч осіб. Приблизно стільки ж людей було в прокомуністичній польській партизанці. Тож причиною величезної різниці між польськими та українськими жертвами волинського конфлікту була, мабуть, значна перевага місцевої православної людності над католицькою. До речі, слід пам’ятати, що йдеться про вірних православної церкви Московського патріархату. Що більше, в документах польського підпілля з літа 1943 р. я не натрапляв на дефініцію „УПА”, тільки „селянські банди” й „поліцаї”. Чому власне поліцаї? Згідно з польськими документами, це були люди з міліції, створеної совєтами з соціальних маргіналів, ненависних всім мешканцям Волині, незалежно від національності. Пізніше ці люди опинилися в українській поліції, а потім пішли в ліс. Однак, на думку відомого історика Івана Патриляка, лише близько 15 відсотків з них поповнили  загони УПА. Решта, як свідчать німецькі документи, осіла в селах. Чим вони займалися? Організацією нападів на польські поселення – так в польських документах. Слід  водночас знайти відповідь на питання: з власної ініціативи чи на чиєсь замовлення?

Крім того наголошу, що найменшою мірою хочу займатися домислами чи перебільшувати значення того чи іншого чинника. Тому в своїй книжці намагаюся обмежуватися формулюванням проблем, які ще потребують поглибленого дослідження. На жаль, ключ до більш-менш об’єктивних відповідей на поставлені питання знаходиться, безумовно, в Москві, яка, на моє переконання, не поспішатиме з наданням доступу до відповідних документів.

Наприкінці нашої розмови хотілося б зачепити сьогодення й запитати про Вашу оцінку історичної політики, яку проводять Варшава та Київ. Чи існує можливість вироблення спільного погляду на нашу важку історію, чи це питання є настільки делікатним, складним і політизованим, що спільне бачення природи польсько-української напруги в історичному плані є насправді неможливим?

Я не займаюсь історичною політикою, а власне складною історією. Якщо, однак, ви питаєте про спосіб досягнення порозуміння, згадаймо слова Івана Павла II „тільки правда вас звільнить”. Але правда повинна бути критерієм для обох сторін, а не вибірковою. Отож, на мою думку, єдиний можливий шлях – це діалог істориків з документами в руках. Так, українська історична наука все ще відстає від польської історіографії в питанні «Волині-43», але, образно кажучи, вона вже виросла з коротких штанів. Тому науковий діалог має відбуватися на рівних умовах.

Коли ж ми говоримо про історичну політику обох країн, то досить порівняти річний бюджет наших Інститутів національної пам’яті: українського – 14 млн гривень (близько 2 млн. злотих), польського – понад 2 млрд. гривень (близько 240 млн. злотих). Це виразно показує масштаби можливостей і реальну діяльність обох держав у сфері історичної політики.

На закінчення, хочу сказати, що нам, безумовно, ще багато чого потрібно зробити і ми повинні бути мудрими щодо цієї теми, говорячи про неї sine ira et studio (без гніву та упереджень). Інший підхід – наприклад, маніпулювання кількістю жертв – відштовхує нас від досягнення порозуміння. Тому хотілося б, щоб і українські, й польські історики описували цю надскладну проблему, уникаючи повної емоцій та домислів публіцистики, а опираючись на наукові факти.

Підкреслю також, що особисто я цілком погоджуюся з видатним українським істориком Ярославом Дашкевичем, який ще далекого 1993 р. писав, що «український терор 1942-1944 рр. по відношенні до польського населення Західної України, навіть якщо його пробувати виправдовувати… ідеями помсти за польські кривди, провокаціями німецької та російської сторін, співпрацею Армії Крайової з комуністичною Росією… і т.д., заслуговує суворого і беззастережного засудження». Надіюся, що кожний неупереджений український історик підпишеться під цими словами.

Дякую за розмову.

 

Співпраця: Павло Лодин

Tomasz Lachowski

Prawnik, dziennikarz, doktor nauk prawnych, redaktor naczelny magazynu i portalu "Obserwator Międzynarodowy"; adiunkt w Katedrze Prawa Międzynarodowego i Stosunków Międzynarodowych (Uniwersytet Łódzki).

No Comments Yet

Comments are closed